Titulo

Як воно, бути біженцем у власній країні:

Як воно, бути біженцем у власній країні: Антологія DEPO.ua
Як воно, бути мігрантом у власній країні: Антологія DEPO.ua
Вони втікали від політичних переслідувань і смерті, і не в іншу країну, а в свою ж: з тимчасово окупованої чи завойованої території на вільну. І за статусом є вимушено переселеними особами, а не біженцями.інформуєhttps://www.depo.ua

Проте інколи здається, що потрапили на чужину. Навіть на роботу, навіть за спеціальністю, вимушеного переселенця часто не беруть. Бо в тому, що на його маленькій батьківщині коїться, він сам винний. Бо все одно мріє туди повернутися та й взагалі, якійсь підозрілий. Може, латентний сепар.
Бути вимушеним переселенцем - це розпочати все життя з початку. Доводити, що ти не продажне кримське і не нахабне донбаське... бидло. Це підтримувати одне одного. І водночас, дивуватися тисячам українців, готовим поділитися останнім з людьми з іншого міста.
До Міжнародного дня трудящого-мігранта ми хочемо нагадати, як воно - бути мігрантом у власній країні, а журналісти Depo.ua поділяться власним досвідом.
Вікторія Іванова, редактор. Не переселенець, а добровільний мігрант, переїхала у Київ з Луганська у 2012 році.
Переїхати у Київ була моя давня мрія, і у 2012 році сталася друга спроба, яка виявилася успішною. Я приїхала в столицю маючи тут лише двох друзів, три тисячі гривень у гаманці і валізу з речами в руках. Роботу вдалося знайти досить швидко, щодо житла, то теж проблем не було, моя луганська прописка нікого не бентежила.
Проте, на початку зарплата не давала розгулятися і довелося винаймати квартиру навпіл з друзями. Перший рік був для мене важким, моя подруга, яка у столицю переїхала на два роки раніше, заспокоювала і наводила безліч історій: "Не хвилюйся, перший рік у всіх такий, далі буде легше, обживешся, знайдеш роботу з більшою зарплатою, орендуєш більш комфортне житло". Так і сталося. Здебільшого завдяки їй і ще безлічі хороших людей, з якими я тут познайомилася і подружилася.
Я і досі комфортно себе почуваю у Києві - це на 100% моє місто. Мені болить, коли місцева влада, яку я не обираю, бо й досі тут не прописана, нищить історичні будівлі, узгоджує потворні проекти будівництва в історичному центрі, або дозволяє засипати озера на Позняках. Прикро, коли приходиш у парк, аби влаштувати пікнік, і не знаходиш чистої галявини - доводиться брати з собою пакети для сміття і прибирати. Цікаво, яка прописка у тих людей, які залишають по собі пляшки та обгортки?
До 2014 року я приїжджала до батьків у гості. І досі пам'ятаю дату, коли востаннє була в Луганську - 7 січня 2014 року. Цього вечора я виїхала поїздом додому у Київ і більше не поверталася. Згодом від війни та окупації втекли і мої батьки, друзі, знайомі - зараз у Києві моїх екс-луганчан дуже багато. Повертатися назад ані вони, ані я не маємо бажання і сенсу, навіть якщо Луганськ звільнять.
Але тепер я, як і багато моїх земляків з Донбасу, які переїхали до 2014 року, живу як у підвішеному стані. Луганська прописка може додати мені багато клопоту. Я ще не стикнулася зі складнощами оренди житла, а саме з небажанням орендарів здавати "донбаським", не міняла паспорт. Але чи так буде завжди?
Я взагалі-то оптиміст, але вже наслухалася історій і морально себе готую, бо якщо доведеться стикатися з чиновниками, знадобиться янгольське терпіння.
Справжнім випробуванням може стати заміна паспорта, постановка на облік у Центрі зайнятості або ж у муніципальній лікарні. Справа в тому, що ніколи і нікому в Україні не ставили в якісь документи відмітку, коли саме, у якому році людина мігрувала в інше місто. Але з 2014 року виникло таке поняття як переселенці і довідка про статус переселенця. А державні установи раді старатися, вимагають її у всіх, хто має прописку на окупованій Луганщині чи Донеччині.
Тепер мігранти з Донбасу, не маючи підтвердження того, що вони виїхали з нині окупованих територій років 5-10 років тому, мають доводити, що вони не переселенці. Або ж дурити державу і брати ту кляту довідку про статус ВПО.
Наприклад щоб з пропискою в Луганську стати на облік у Центрі зайнятості в Києві, вимагатимуть цю довідку. Або ж, довідку про те, що ви не переселенець. Нещодавно взнала, що така теж є, і її видають у соцустановах. Я не проходила цей квест, але земляки писали у соцмережах про суцільний жах. Це як у тому старому радянському фільмі: "Дайте мені довідку, що я живий".
Така ж історія з заміною паспорта з донбаською пропискою. Нещодавно я зрозуміла, що паспорт потрібно не просто берегти, він взагалі для вихідців з Донбасу - найцінніша річ.
Мій друг загубив паспорт, виявилося, що при заміні документ старого зразка більше не видають, можна отримати тільки пластиковий. До того ж у загальному переліку документів на новий паспорт в міграційній службі - довідка з ЖЕКу про прописку. А який ЖЕК в "ЛНР"? Звідти довідку не візьмеш. Тоді, знову таки, повертаємося до отримання довідок про те, що ти або переселенець, або не переселенець. І то, не факт, що останню довідку про непереселенця у вас приймуть. Її ж у переліку немає. Мого друга ганяли з однієї установи в іншу, досі тягнуть з видачею, новий паспорт він ще не отримав.
Всі ці процедури в держустановах відбирають дуууже багато часу та спалюють безліч нервових клітин. Залишається лише ненависть до бюрократичної системи і злість на усіх чиновників, які обмовляються про те, що ми рухаємося в Європу.
Все частіше я чую історії про те, як вихідці з Донбасу ладні прописатися хоч у нежитловому приміщенні, аби позбавитися у паспорті штампу "Луганськ чи Донецьк" та полегшити собі життя. Мої знайомі здебільшого вже продали за безцінь своє житло в окупованих містах і сподіваються вкласти ці гроші у новобудови, як перший транш. Бо взяти кредит на житло майже неможливо, державних програм кредитування ані для переселенців, ані для непереселенців з Донбасу немає.
Держава за три роки так і не вигадала, як допомогти людям, які втратили в окупації усе своє майно.
Але попри усі труднощі, я все ж вважаю, що коли людина не прив'язана до одного місця, мобільна, вона більш смілива та витривала. Так жити набагато цікавіше.
Добровільні мігранти, або вимушені переселенці, якщо вже поїхали, то виживуть та облаштуються будь де, знайдуть нових друзів, роботу, вирішать питання з житлом.
Вони комунікабельні, працьовиті, не лякаються змін або несподіванок, готові до ризику. Такі люди розуміють, що поняття "твоя квартира, або твій дім" дуже умовне. Навіть маючи на руках документи на власне житло, його можна втратити через пожежу, вибух газу, або, як у випадках, з Донбасом, через війну. Їх досвід каже: ані до чого матеріального не прив'язуйтесь, усе можна втратити, живіть одним днем, кожного дня долайте свої страхи і намагайтеся бути щасливим. Саме так і живу. Думаю, що цікаво було б ще пожити в іншій країні (окрім Росії та більшості країн СНД, звісно) - реалізуватися закордоном це вищий пілотаж.
Валентина Емінова. Журналіст. Кримчанка.
На цьому місці мали б бути сентиментальні спогади. Я кілька разів починала цей клаптик тексту з мітингу під Верховною Радою Криму, зелених чоловічків, чи того як взимку 2013 заходилася шити першу в житті вишиванку.
Насправді це нікому вже не потрібно. І мені в тому числі. Нема сенсу без кінця колупати ту "вавку", нехай вже заросте.
З квітня 2014 я в Києві. Почалося столичне життя як у всіх, з пошуку квартири.
Бути вимушеним переселенцем – це викликати підозри. "Ви з Криму? А чого ви, там же не стріляють. Що, так любиш Україну?"
"Ні, я Росію ненавиджу"
Ми часто чули, як важко зняти квартиру переселенцям з Донбасу. До нас, кримчан, такого ставлення не було. А от кішка стала серйозною проблемою, ріелтори, розбещені попитом від студентів і біженців з зони АТО, навіть не передзвонювали, коли чули, що маємо домашню тварину.
За цей час ми змінили дві квартири, і наразі в нас найкращі в світі орендодавці, які другий рік не підіймають ціну і терплять нашу гіперактивну кішкомавпу, яка хіба що на люстрі не висить.
Коли ти вимушений переселенець, перед тобою, крім звичайних поточних завдань, що виникають перед кожною людиною в Україні, додаються нові виклики.
Звісно, ми не чекали, що держава відшкодовуватиме нам втрати, завдані окупацією. Але якщо не допомагають, то хоч би не заважали.
Треба оформити новий паспорт? Приходьте до центру адмінпослуг. Через шість годин виявляється, що саме переселенцям з Криму від сьогодні вже не сюди.
"А ви не могли хоча б зранку про це оголошення повісити, щоб люди цілий день марно не чекали?" Увечері я дзвонила і сказали прийти в центр адмінпослуг
"Девушка, давайте вы не будете мне рассказывать как работать"
На Донбас би тебе, самка коня, відправити, дороги розміновувати….
Вибачте, відволіклась.
Бути вимушеним переселенцем значить бути безхатьком, маючи власне житло. Нерухомість українцям продавати в Криму заборонено. Ладно, деякі "відчайдухи" на це усе ж таки зголошуються. Бо країна ж улюблена іншу квартиру, взамін тієї, навіть на певний термін не надає. Але якщо в тебе якісь проблеми з документами, правом власності, кількістю прописаних, спадком, тощо, і в Крим ти приїхати не можеш – все, ніякого продажу.
Бути вимушеним переселенцем - це коли тобі твоя держава забороняє вивезти з окупованого Криму власні речі. До смішного доходить – люди каструлі, техніку, інструмент не можуть забрати.
Відправити б того, хто запровадив кримчанам цей "список туриста" на мінне поле, до самки коня…
Бути вимушеним переселенцем – це не мати права голосу. Ти не можеш приймати участі в виборах. Тобто, ти ніби дуже свідомий громадянин, навіть з окупації виїхав, щоб країну свою улюблену не зраджувати, але голосувати, вибач, ти не будеш.
А, і ще ти – не резидент. Хочеш влаштуватися на роботу, отримати гроші на картку – іди, оформлюйся як ВПЛ. Кілька днів, викинутих з життя. В іншому разі ані кредит не дадуть, ані депозит не віддадуть, ще й картки заблокують.
Бути вимушеним переселенцем – це отримувати 420 гривень допомоги від держави. А якщо безробітний – 840. І щоб цю подачку отримувати, людині треба показувати перевіряльникам своїх рідних та житло. Чи в достатніх злиднях ви живете? Чи на 420 державних не жируватимете?
Бути вимушеним переселенцем – це мати право на субсидію, але не мати її, бо в такому разі треба орендувати житло офіційно, а 80% живуть на пташиних правах. Якщо власник офіційно тебе оформлює, йому доведеться платити податок, тож він підійме орендну плату. Що із субсидією зекономили, то в віддасте. І який сенс?
Бути вимушеним переселенцем це...
Ну це і класно, в чомусь. Якщо оптимізм увімкнути.
Бути вимушеними переселенцем - це відчути захват, коли, перетнувши адмінкордон, дістаєш жовто-блакитну стрічку, яку ховала в бюстгальтері, вішаєш на лобове скло, вмикаєш "Я їду додому". Рахуєш дорогою до Києва кожен флагшток з жовто-блакитним.
Дивне відчуття, коли бачиш прапор, хочеться перехреститися. Як на церковні купола. У вас такого не було?
Почути: "так ви з Криму? Дякую, що не зрадили" від майже незнайомої людини
Не бачити більше тих потворних козачків, навіжених старух, ці колорадські стрічки
Жити в одному з найкрасивіших і найкращих міст у світі.
На платформі Blogger.