Titulo

Як нас змушують зректися мрії

Більшість українців підтримують євроінтеграцію. Та як так стається, що коли вона реально починається в тій чи іншій галузі, відразу з’являється нерозуміння?повідомляєhttps://nv.ua

Частка «євро» ще в сумнозвісних 90-х стала в Україні маркером найкращого – вікон, освіти, медицини. Її використовують рекламісти, коли треба швидко щось продати, і політики, коли дуже треба обратися. Однак часто ті, хто жонглює «європейською якістю» чи «європейськими пенсіями», або від самого початку не розуміють, що значить «європейське», або ж свідомо вводять клієнтів/виборців в оману, обіцяючи те, чого завідома робити не збираються.
Так ідея європейської інтеграції, верхи на якій до парламенту потрапила левова частина його нинішнього складу, поволі перетворюється на чергове нездійсненне «світле майбутнє». Ідея, за яку загинула Небесна Сотня, а зараз гинуть наші захисники на сході, стає чимось настільки абстрактним і заговореним, що ризикує бути дискредитованою в очах стомлених від невиправданих очікувань людей. І це лякає. Адже додайте сюди кремлівську тезу про «недокраїну», і отримаєте вбивчий коктейль з присмаком реваншу ворогів незалежної України. 
За результатами найрізноманітніших соціологічних досліджень, більшість українців підтримують євроінтеграційний курс держави. Та як так стається, що коли він реально починається в тій чи іншій галузі, відразу з’являється нерозуміння, яке породжує критику та протидію? Річ у тім, що безвідповідальні політики називають євроінтеграцією «долар по вісім» і «євробляхи», забуваючи пояснити, що ті ж країни колишнього соцтабору, які вже в ЄС, пройшли доволі складний, вимощений кризами і важкою працею шлях. Вони забувають розказати про роки болючих реформ і консенсус щодо обраного курсу на ЄС, який панував у політичних колах цих країн. 
В Україні присутнє все, що було, наприклад, у Литві чи Словаччині, коли вони інтегрувалися до Євросоюзу. Усе, окрім двох важливих речей.
По-перше, Україна, на жаль, не має чіткої перспективи вступу в ЄС, яку мали наші сусіди. Не має не лише тому, що нам з різних зовнішніх причин її не дають. Велика «заслуга» в цьому і багатьох поколінь українських політиків, які крутили зовнішнім вектором, як флюгером у бурю.
По-друге, навіть жертви Революції гідності та нинішньої війни за свободу, на жаль, не змусили політиків домовитися про те, що чубитися можна за все на світі, та не чіпати євроінтеграцію. Тому «в телевізорі» у нас всі за євроінтеграцію, але коли питання переходить у практичну площину, починаються страшилки про «заборону домашнього молока чи м’яса» і спекуляції на зразок «дайте спочатку європейські зарплати». Усе це віддаляє суспільство від критично важливого усвідомлення причинно-наслідкового зв’язку між життям за однаковими для всіх прозорими правилами та достатком. А це – ключовий меседж про відповідальність, який політики мали би доносити людям, передусім, власним прикладом. Як влучно зауважив хтось із профільних експертів, євроінтеграція – це не комунізм! Вона дає не рибу, а вудочку. Ця вудка одним дає можливість, нарешті, розправити плечі, отримавши рівні права і доступ до суспільних благ, а іншим б’є по загребущих руках, забираючи несправедливі привілеї та надприбутки через корупційні схеми й монопольне становище. Відтак, що далі просувається наша євроінтеграція, то гучніше лунають голоси її ворогів, їхній спротив стає сильнішим і системнішим. 
Тому, крім ефективних реформ, ми конче потребуємо більш активної комунікації. Це складне завдання – пояснити громадянам воюючої країни, яка щойно вийшла з руйнівної кризи, як незрозумілі для них рішення дають можливість, не чекаючи «світлого майбутнього», розвиватися вже. Найпростіше це демонструвати «на пальцях» – знайти і показати тих, кому вже вдалося – агентів євроінтеграції у кожній сфері. Вони отримують реальний зиск від виконання Угоди про асоціацію і можуть надихнути інших, адже нічого не мотивує нас краще, ніж більша хата в сусіда. 
Таких героїв ми знайшли для участі в інформаційній кампанії «Євроінтеграція: сила можливостей». Через успішні історії ми хочемо зламати ганебну тенденцію до перекручування того, що робиться на виконання Угоди. Ми хочемо, аби люди, нарешті, побачили, що євроінтеграція – це не зовнішній процес, а внутрішні зміни, що стосуються всіх без винятку. Посол ЄС в Україні Хюґ Мінґареллі на презентації згаданої інформаційної кампанії слушно зауважив, що сподівається побачити в ній «людське обличчя» євроінтеграції. Не важливо – йдеться про бізнесмена, що продає українських равликів у Франції, чи студентку, яка здобула освіту в Німеччині і повернулася змінювати Україну, – важливо показати, що все це реально тут і зараз. 
Щойно критична маса людей це збагне, – у ворогів євроінтеграції не залишиться шансів. Суспільство відразу відчуватиме в їхніх словах відмінну від реальності фальш. Буде чітко видно, хто за країну, а хто за себе. Зрештою, Україна виробить імунітет до популізму і корупції. І якщо все вдасться, цей імунітет уб’є вірус неспроможності, який лихоманить країну чверть століття. Але, якщо ні, то на нас чекає доля головної героїні фільму жахів «Ключ від усіх дверей», де, аби вселитися в чуже тіло, чаклуни мали змусити жертв повірити у свою магію і злякатися. Наша сила в тому, аби не піддаватися «зраді» і не боятися змін. Ми підійшли до мрії так близько, що вороги вже не можуть нас зупинити – хіба змусять зневіритися і зупинитися самим.
На платформі Blogger.