Titulo

Історія Героя АТО, Який Власним Тілом Прикрив Пораненого Солдата

28-річний командир розвідроти капітан Максим Пресняков загинув у бою під Пісками. Група українських солдатів 18 січня, повертаючись із завдання, потрапила в засідку бойовиків, Максим власним тілом накрив підлеглого – пораненого солдата, і врятував йому життя.
 Розказав про українських солдатів, які загинули під час боїв з терористами і російськими загарбниками на Сході України. Сообщает http://www.depo.ua/

На похорон Героя приїхали побратими з фронту: поранені і контужені, вони несли труну свого командира в коридорі схиливших голови людей.

– Ми не знали, що один одному казати, – розповідає мама загиблого Героя 49-річна Валентина Володимирівна, яка працює вчителем у селі Мошни. – Я тільки сказала його хлопцям спасибі, що витягли мого синочка звідти, дали побачити його востаннє.

Валентина Володимирівна плаче. Наш дзвінок застав її на порозі – жінка збирається на сход рідного села Мошни. На похоронах Максима громада взяла його розвідгрупу під свою опіку. Всі разом збирають гроші, речі та продукти, необхідні хлопцям на фронті.

– Син рідко бував удома – казарми, навчання, полігони з 17 років, – розповідає мама загиблого Героя. – Але завжди, коли приїжджав, привозив мені букет троянд… Він з дитинства мріяв стати військовим. Я до нього приїжджала в офіцерський гуртожиток ще до війни. Побачила їхній побут – ахнула. Крихітні кімнатки, а душ один для всіх у підвалі. Офіцери скидалися на бензин для техніки і на запчастини. Але коли я бачила, як у сина горіли очі, як він хотів служити, я розуміла, що жодні труднощі і жодні матеріальні питання його не зупинять. Хоча, як і будь-яка мама, була проти того, щоб він служив в армії.

Влітку Максима відправили в зону АТО, мамі він у цьому зізнався кілька тижнів потому: не хотів, щоб хвилювалася.

– Останній раз ми нормально поспілкувалися 15 січня. Не знаю, може, у них перемир’я було або щось ще, але тоді із сином змогла поговорити півгодини, – згадує Валентина Володимирівна. – А так зазвичай казав кілька слів: «Мам, все нормально, не можу говорити». Коли я це чула, розуміла, що там кояться страшні речі, йдуть бої.

Про війну і справи в його роті Максим по телефону близьким жодних подробиць не розповідав: «Прослуховують все одно. Навіщо ворогові інформацію на блюдечку подавати».

– Він з дитинства був такий – зі своїми проблемами ні до кого не біг, міг приймати складні рішення, добре вчився – золота медаль у школі, – каже мама Героя. – До нього тягнулися люди, було багато друзів. Коли він приїхав у відпустку, ми довго-довго говорили. Дитинство згадували, сміялися. Я зараз так думаю, знаєте, син завжди поспішав жити – пішов самостійно в дев’ять місяців, рано навчився читати, все йому було цікаво.

На сторінці загиблого Героя АТО – один із останніх записів: «Донецький аеропорт наш і буде наш».

– Син мене заспокоював, казав, що продумує операції «від і до», шукає запасні варіанти в разі несподіваних дій противника, дуже радів, що у нього в роті тільки легкопоранені, – розповідає мама Героя. – Ми його вчили жити за принципом: «Сам погибай, а товариша виручай». Тепер мого сина називають Героєм, але я б хотіла, щоб він просто приїхав і привіз мені троянди.